– І щось мені прикро так стало! – зітхає Людмила Макарівна. – Ну все дитинство дочки я її тягла одна, жодного шматка нормально собі на втіху не з’їла, все їй віддавала. Дочці вже під сорок! А я все віддаю. Ну скільки можна? Онукам кажу – це мої ягоди, я купила собі. Якщо хочете теж, йдіть у мами просіть! Хай вона піде і вам купить

– …Купила я собі лоточок полуниці, маленький зовсім, може, ягід з десяток! – розповідає пенсіонерка Людмила Макарівна. – Грошей немає, звичайно, зовсім зараз, але щось так захотілося спробувати хоч раз в цьому сезоні, ну дуже. Вирішила, візьму! Купила, прийшла додому, дивлюся, немає нікого. Ну, думаю, добре, зараз і полакомлюсь. Вимила ягоди, на тарілочку виклала, сіла на кухні з журналом, і тільки рот відкрила, щоб ягідку покласти, як двері відкриваються і забігають онуки. «Ой, бабуся ягоди їсть! Дай нам!».

***

Онуків у Людмили Макарівни двоє – хлопчики трьох і шести років, сини її дочки Віри. Кілька місяців тому Віра з чоловіком здали в оренду свою квартиру і разом з дітьми переїхали до матері, щоб пережити важкі часи. Зять Олексій наприкінці того року змінив роботу, але на новому місці не прижився – напрямок, який його взяли розвивати, в зв’язку з кризою взагалі скоротили, і чоловік опинився на вулиці.

Віра повинна була вийти зі свого декрету довжиною в шість років в березні. Але в її компанії теж скорочення, і виходити по суті нікуди. Навіть ті, хто працював і не йшов ні в які декрети, знаходяться в стані повної невідомості. Налагодяться справи чи ні, невідомо. Вірі запропонували поки написати заяву на відпустку за свій рахунок.

Зять шукає роботу, Віра сидить з дітьми. Садки закриті, що буде з роботою, незрозуміло, гроші скінчилися, і настрій у всіх не межі.

– У цьому місяці взагалі у них туго: по кредиту заплати абияк, завдяки квартирантам, комуналку оплатили, і все – живемо далі практично на мою пенсію. Так, вкладаю зараз в спільний бюджет, а що робити? Якось викручуємося. Пироги печу з капустою, супи варю, щось вигадую.

Дуже дратує Людмилу Макарівну той факт, що зять навіть в таких умовах, як зараз, братися за будь-яку роботу не готовий. Шукає вакансію в офісі, з хорошою зарплатою. Тільки таких розумних, вважає Людмила Макарівна, зараз багато. А робочих місць, де добре платять, де не потрібно махати кайлом і куди беруть з вулиці, – навпаки.

– Кажу йому – йди в кур’єри, в таксисти, в вантажники, в охоронці, що сидіти?! – ділиться Людмила Макарівна. – Не хоче. Каже, це нас все одно не врятує. Потрібна нормальна робота, яка дозволить утримувати сім’ю і платити за квартиру. І потім, мовляв, хто мене з вантажників в менеджери візьме? Ну сиди, кажу, далі, чекай нормальну роботу! Може, прийдуть, в двері постукають, запросять. Головне – вірити, ага.

Зять начебто не сидить на дивані, щось шукає, пише листи, телефонує колегам і старим знайомим, моніторить сайти, іноді навіть ходить на співбесіди. Але реальних пропозицій на руках у нього так і немає.

– Я мовчу-мовчу, потім починаю дочці капати – мовляв, ну що у вас далі, які плани? Скільки ще сидіти будете? Треба ж щось робити! Що твій чоловік каже? Вона мовчить, очі опустить, тільки зітхає. Я її розумію – говорити нема що. Але мене теж можна зрозуміти! Я теж не залізна – тягти їх сім’ю на своїх плечах…

***

А кілька днів назад Людмила Макарівна купила собі полуниці.

– Ну в кінці кінців, маю я право, чи ні, на свої власні гроші? – каже вона. – Хоча б спробувати?

Але спробувати в спокійній обстановці не вийшло – прибігли внуки, підставили долоньки.

– І щось мені прикро так стало! – зітхає Людмила Макарівна. – Ну все дитинство дочки я її тягла одна, жодного шматка нормально собі на втіху не з’їла, все їй віддавала. Дочці вже під сорок! А я все віддаю. Ну скільки можна? Онукам кажу – це мої ягоди, я купила собі. Якщо хочете теж, йдіть у мами просіть! Хай вона піде і вам купить.

Діти, звичайно, через свою наївність так і зробили, побігли до матері з вигуками – мамо, бабуся полуницю їсть, купи і нам! Так Віра, в принципі, і сама чула розмову з передпокою.

– Мамо, ну шкода тобі, чи що? Дала б по парі ягід! – зайшла вона на кухню. – У родині так не роблять взагалі, ласощів на одинці не їдять!

Ну, тут вже Людмила Макарівна пішла на принцип – висловила дочці ще раз, хто у кого і за чий рахунок живе в родині. Вийшла потворна суперечка. Тепер всі дуються і ніхто не розмовляє ні з ким. Зятю, мабуть, переказали все з яскравими подробицями. Він в останні дні взагалі вдома перестав бувати – о сьомій ранку йде, а приходить пізно ввечері, де вештається весь день, незрозуміло.

А як вважаєте ви, бабуся неправа – все найкраще дітям? Вони в ситуації, що створилася ніяк не винні. Могла б і поділитися смачненьким?

Або бабуся все правильно зробила, відправивши малюків до мами? Що скажете?

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.net.ua заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

– І щось мені прикро так стало! – зітхає Людмила Макарівна. – Ну все дитинство дочки я її тягла одна, жодного шматка нормально собі на втіху не з’їла, все їй віддавала. Дочці вже під сорок! А я все віддаю. Ну скільки можна? Онукам кажу – це мої ягоди, я купила собі. Якщо хочете теж, йдіть у мами просіть! Хай вона піде і вам купить