Матері не стало вранці, але Тетяна не спішила повідомляти про це сестрі. Разом з чоловіком нишпорили в маминій кімнаті, переховували те, що вона придбала для Ані – гроші, золоті сережки, ланцюжок з хрестиком онуку, вишиті бісером сорочки, доріжки, весільний рушник, американські хустки. Заховала у стодолі навіть швейну машинку, яку Аня купила мамі за свою першу зарплату. Нічим Тетяна з сестрою не поділилася

Уже кілька ночей снилася мені моя подруга Леся, яка ще у юних роках відійшла у вічність. На серці було якось неспокійно: чому вона раптом нагадала про себе? Чи не тому, що давно навідувала її, подумала я і зібралася до місця її вічного спочинку.

При вході до нього побачила жінку, яка, спершись на дерево, тримала в руках букет червоних троянд. Впізнаю у ній свою давню знайому Анну. Вона зупиняє мене помахом руки, просить постояти кілька хвилин поруч із нею. Я нічого не розумію, і тоді Анна пояснює – вона йшла маму навідати, але там тепер є її сестра Тетяна, яку вона не бажає бачити, тому і чекає, доки та піде. Я піднімаю на Анну здивовані очі, і вона обіцяє розповісти свою історію, коли будемо повертатися до дому.

Таня і Аня народилися рік за роком, тому, хто не знав, гадали, що вони близнючки. Були дуже схожими між собою, голубоокі, кучерявенькі. Мама Ольга, відома кравчиня, однакові обновки дітям шила, душі не чула у них. Коли її чоловік знайшов іншу, Ольга не плакала, не просила повернутися. Була упевнена – розбиту чашу вже не склеїш, все одно рубець залишиться.

Як могла, давала дітям раду, окрім роботи в швейному ательє, ще й підзаробляла по людях: кому щось підшити, комусь підлатати, іншому – город посапати, і вже якась копійчина додасться. Щоб її донькам не жилося гірше, ніж іншим дітям. Щовечора мама разом з донечками приклякала перед образами і щиро молилася, щоб Господь допоміг їм пережити тяжкі часи. Вона навчала: «Хоч би які невідкладні справи на вас чекали, вони не повинні стати вагомішими за молитву».

І Всевишній почув її. Однієї неділі прийшла Ольга до святого храму. Після служби Божої до неї підійшов священник. Це неабияк насторожило жінку. І вже зовсім збило з пантелику, коли він вручив їй відкритий конверт, адресований священнику. Але при чім тут Ольга?
«Вашої адреси не знали, тому й відправили на церкву. Якби я не знав, про кого йдеться, то виголосив би у храмі, але оскільки знаю вас, вірну парафіянку, то вирішив особисто вручити листа», – усміхнувся священник.

Ользі аж світ закружляв, коли читала і знову перечитувала листа. Він був від рідного брата її батька, який колись емігрував у Чикаго. Він уже знав, що вона одна зосталася з доньками, обіцяв допомагати їм. Плачучи, Ольга виливала в листі до дядька свої жалі. Згодом їй стали надходити посилки з-за океану. Тоді були в моді американські хустки, які й коштували чимало. Найкращі Ольга собі й дочкам вибрала, коли до церкви йшли – зав’язувала. Інші – на базар їздила продавати. Утім, не лише хустки надсилав дядько Павло. З’явилися у їх гардеробі і вишукані кожушки, костюмчики, взуття, жити стало значно легше, надто ж – після відвідин дядька Павла, котрий прилетів до них із важкою валізою. Ще й вручив Ользі щедру купку доларових купюр.

Таня і Аня дуже гарно співали. Брали участь у найрізноманітніших конкурсах. Обидві вступили в музичне училище. І стали кращими студентками закладу.

Після закінчення училища Тетяна влаштувалася на роботу вчителькою співів. Вийшла заміж за красеня Миколу з їхнього села. Пришов до них у зяті. І відразу встановив у їхньому домі свої правила. Відтепер не лише помешкання, а й сад, господарка, город були поділені. З’явилися в кухні і два холодильники. Так поступово незрима стіна відчуженості виросла між сестрами.

Якось, почувши від Тані, що у її холодильнику щезло м’ясо, Ольга не витримала – скликала усіх на сімейну раду: «Мені соромно, що між моїми доньками не існує злагоди і чистоти взаємин. Пам’ятайте, кожен з нас рано чи пізно повинен зробити вибір – кому і чому він служить, Людина неодмінно повинна провести в душі чітку межу, розумієте? Визначайтесь!», – мовила суворим тоном Ольга і зі сльозами на очах вийшла з хати.

Коли у Тетяни народилася маленька Ангелінка, Аня стала їй хрещеною матір’ю. Вовтузилася з малою, як з рідною. Купляла усілякі одяганки, іграшки. А коли Ангелінка підросла, іноді брала її з собою на роботу в музичну школу, де працювала вчителькою. Мабуть, тому в дівчинки рано виробився музичний слух, вона стала співати з дітлахами у хорі. Одного разу поверталися вони з роботи, як несподівано почався сильний дощ. Небо розрізали блискавиці. Ангелінка розплакалася: «Я боюся грому, тітонько».

Анна взяла дівчинку на руки, притиснула. Звідкись перед ними зупинилася автівка жовтого кольору: «Вам куди? Сідайте», – з неї виглянув симпатичний чорнявий водій. Вони розговорилися. Сергій, так звали хлопця, з райцентру. А в їх селі – проїздом у відрядження їде. «Гарненька у вас донечка. На маму схожа», – усміхнувся Сергій, коли вони під’їхали додому.

Анна не розуміла й сама, чому весь вечір перед її очима стояв Сергій, його тепла усмішка, блиск карих очей. Вона довго не могла заснути. Їй би теж уже хотілося мати сім’ю, дітей, кохати і бути коханою. Як Тетяна…

Через місяць, повертаючись з роботи, побачила біля воріт знайоме авто сонячного кольору. Не повірила своїм очам – Сергій? Але чому він тут? «Захотів тебе побачити, Анютко. Усі ці дні ти переслідувала мене в думках і у снах. Знаю, що ти не замужем. Давай поговоримо», – обдав її іскрами своїх карих очей, від чого у неї ледь не вискочило серце.

… З тугою в душі віддавала Ольга Аню з рідного дому. Знала: нелегко їй буде, адже Сергій – круглий сирота, мешкає на найманій квартирі. Звісно, у їх великому домі їм би теж місце знайшлося, але молоді забажали жити окремо. Та й Тетяна з Миколою навіть не натякнули, щоб мешкати разом.

Час котився, мов з горба. Ангелінка стала студенткою педагогічного вишу, Микола створив власний бізнес. Оновив і так добротне їхнє помешкання. Але усе це не втішало маму Ольгу. Серце хвилювалося за Аню, яка перехворіла, потім Сергій став інвалідом. При хворих батьках їхній синочок Артем скоро подорослішав, допомагав їм у всьому. Часто навідувала їх Ольга. І жодного разу – Тетяна. Забагатіла, тому зачерствіла, краялося серце Ольги.

Але ж вона навчала доньок вірності, любові та миру в родині. Та чомусь виходило так, що проживаючи разом із сімейством Тетяни, зі своїми проблемами Ольга зверталася до Ані, хоч у неї своїх клопотів – ціла торба. Чи то субсидію оформити, чи в поліклініку поїхати, в лікарні посидіти біля мами – усе Анна.

Одного літнього ранку вибирала Ольга малину в садку. Цього року ягоди щедро вродили. Вже закрутила більше десятка слоїків. Ані теж відвезти слід. Артемко дуже малину любить. Звісно, найліпше було б, якби прямо з куща смакував. Та не запрошує Тетяна сестру до них. Широкою хазяйкою стала. Слід би віддати те, що придбала Ані. Хустками американськими поділити б сестер. Не раз Ольга просила Анну: «Приїдьте з Сергієм, і забери те, що тобі належить. А то, як закрию навіки очі – чи поділиться чимось Таня з тобою?» «Ви ще довго жити маєте, мамо», – казала Анна.

Ольга відчуває як зсувається із стільця, падає на траву, а на неї розсипається з миски малина… Була дев’ята година ранку, але про те, що сталося з мамою Тетяна сповістила Ані аж увечері. Поклавши разом з Миколою матір на катафалк, не спішила кликати на сусідів, ні знайомих. Разом з чоловіком нишпорили в маминій кімнаті, переховували те, що Ольга придбала для Ані – гроші, золоті сережки, ланцюжок з хрестиком Артемкові, вишиті бісером сорочки, доріжки, весільний рушник, американські хустки. Заховала у стодолі навіть швейну машинку, яку Аня купила мамі за свою першу зарплату.

Нічим Тетяна з сестрою не поділилася. Так, наче Анна й не була донькою Ольги.
Відтоді Аня зачинила своє серце для сестри. Господь допоміг їй здолати важку недугу, разом з чоловіком підняти на ноги сина, отримати квартиру. Якось, зустрівшись на дорозі. Тетяна зупинилася: «Давай поговоримо, сестро». Але Анна відвернулася, наче й не чула її слів.

«Через глибоку ріку кривди я перейшла, щоб ось так легко простити Тетяні», – каже мені Анна.

Здається, я розумію її. І все-таки, прощаючись із нею, в глибині душі бажаю Ані припинити війну із сестрою, звільнити серце від зневаги і ненависті і приготувати в ньому місце для Бога, щоб не довелося іще довго блукати і страждати. Молитися треба і відчути смирення під сильною рукою Господа, і він у свій час вознесе кожного з нас. І тоді не доведеться сестрам по черзі ходити матір навідувати.

Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Матері не стало вранці, але Тетяна не спішила повідомляти про це сестрі. Разом з чоловіком нишпорили в маминій кімнаті, переховували те, що вона придбала для Ані – гроші, золоті сережки, ланцюжок з хрестиком онуку, вишиті бісером сорочки, доріжки, весільний рушник, американські хустки. Заховала у стодолі навіть швейну машинку, яку Аня купила мамі за свою першу зарплату. Нічим Тетяна з сестрою не поділилася