Минув відведений мені максимум – чотири дні. Я не вмиpaла, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано…

Я мовчки їхала коридорами обласної поліклініки і тихо слухала розмову медсестер.

— Куди її? — запитала одна. — Може поки в загальну, а не в окрему?

Мене це рознервувало:

— Чого ж це я повинна жити в загальній, якщо окрема є?

В їх очах читався сум і співчуття. Просто тоді, я ще не знала, що в окрему відправляють тих, хто скоро помре.

— Сказали, що її в окрему, — строго сказала інша.

На той момент, я навіть не здогадувалась що це означає, тому нарешті відчула спокій і гармонію. Мені стало так легко від того, що зараз я можу просто лежати і робити те що Я хочу. Я нікому і нічого не винна.

Це був такий спокій. Я навіть не звертала уваги на те, що відбувалося у світі. Мені це було просто не цікаво. Я зрозуміла, що є я і зараз я можу просто відпочити від всієї цієї метушні та біганини, стресі та переживань.Я була наодинці із собою і це було краще, що траплялося зі мною за все життя.

Саме тоді, я зрозуміла, що у порівнянні з Життям і Смертю, з цією Вічністю, мої проблеми були просто нічим. Тоді, я стала розуміти, що вони не були варті тих усіх переживань.

В той момент, я почала любити Життя! Це ж так чудово прокидатися разом із першими промінчиками сонця, слухати як співом заливається соловейко, а якась елегантна жінка швидко цокає підборами по асфальту. Тільки в той момент, я зрозуміла, що насправді життя — це чудо!

Я раділа тому, що я це зрозуміла і в мене було хоча б ще декілька днів, щоб на повну насолодитись цим прекрасним світом! Мені так закортіло якось виразити цю свободу і любов до життя, що я просто почала дякувати Богу за те, що він відкрив мені на це очі. Хоч і в мене лишилось обмаль часу.

Але в діагнозі «лейкоз 4-го ступеня» і окремій палаті були свої переваги. До таких пацієнтів відвідувачі могли приходити в будь-який час. ОТ до мене і почали сходитися родичі. Вони дивились на мене з жалем і біллю, а я дарувала їм свою любов і жагу до життя. Я розповідала їм різні анекдоти, веселі історії з життя та просто щось хороше. Прощання пройшло у веселій атмосфері і від цього настрій у мене покращився ще сильніше.

Наступив третій день і тоді я зрозуміла, що просто лежати в ліжку я вже не можу. Я почала ходити по палаті, сидіти біля вікна. Одного разу, це побачила мій лікар і почала на мене кричати, мовляв, мені взагалі вставати не можна. Такі слова мене сильно здивували і я запитала:

— Хіба це якось впливає на ситуацію.

— Ну… ні. Просто ви не можете ходити.

— Цікаво. А чому?

— Ви б бачили свої аналізи! Там результати трупа! Я не знаю як ви живете, а про прогулянки взагалі мовчу.

Мені пророкували 4 дні, але настав п’ятий, а я все не вмирала. Я на повний рот їла ковбасу і заїдала все бананами. Лікарка була злюща, тому що взагалі не розуміла, що відбувається. Результати аналізів були такі ж як і раніше, кров — ледь рожева, я с покійно сиділа в холі й дивилась телевізор.

Внутрішня Любов вимагала дарувати радість іншим, тому я пішла до лікаря і запитала:

— А які результати ви б хотіли бачити.

Вона щось швидко стала писати на клаптику паперу і віддала мені зі словами:

— Хоча б такими.

Наступного ранку, вона залетіла в мою палату і витріщивши на мене очі, почала питати:

— Ну і як це розуміти? У вас аналізи… Вони такі я як я вам вчора написала!

— Це ж добре? А взагалі, яка різниця?

І після цього, мій спокій закінчився. Оскільки аналізи покращилися, мене перевели в загальну кімнату, в якій жили ще 4 жінки. Всі були похмурими, мовчазними і неймовірно сумними. Мого терпіння вистачило рівно на години 3. Потім я ногою викотила з-під ліжка кавун, поставила його на стіл і голосно крикнула:

— Кавун знімає нудоту після хімioтерaпії!

Дівчата тільки посміхнулись і стали сором’язливо куштувати кавун.

— Що, правда знімає?

— Звичайно, — впевнено підтвердила я, хоча вперше про таке чула.

Кавун швидко розійшовся і жіночки почали підтверджувати мої слова.

Потім я вирішила трохи підняти їм настрій і стала розповідати різні анекдоти, історії, які траплялися зі мною впродовж всього життя. Наша палата наповнилася радістю і сміхом, котрий щоночі старалась перервати чергова медсестра.

За 3 дні, лікарка сказала що переведе мене в іншу палату. Я не одразу зрозуміла чому, і вирішила перепитати:

— А навіщо?

— У цій палаті у всіх покращився стан.Треба і іншим допомогти.

Тільки от сусідки мої відмовилися мене відпускати. Тоді, приходити у нашу палату почали інші. Ми просто розмовляли, сміялися, ділилися своїми історіями з життя. Нам було добре і весело, а це головне.

Я почала читати книжки, малювати, писати вірші — одним словом, займатися тим, на що в мене ніколи не вистачало часу. Кололи мені самі вітаміни, аби був вигляд, що щось роблять.

Лікарка перестала зі мною розмовляти і просто часом стежила за моєю поведінкою. Одного разу вона просто тихо сказала:

— Гeмoглoбін у вас на 20 одиниць більше норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Згодом, лікарка навіть не знала який діагноз мені ставити, тому що здоров’я прийшло в норму. Так мене виписали.

Просто я почала дивитися на життя зовсім іншими очима. Я відчула цю Божественну любов і зрозуміла, що життя — прекрасне і потрібно цінувати кожну його секукнду.

А ви вірите в таке зцілення?

Минув відведений мені максимум – чотири дні. Я не вмиpaла, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано…