«Ти знаєш, чому Бог так довго не давав тобі дитинку?» — запитала дівчинка. «Ні, мила, я не знаю», — розгублено відповіла я. «А я знаю, чому», — сказала дочка

Я фарбувала стіну в гаражі, а моя 3-річна дочка малювала крейдою на бетонній підлозі. Як раптом вона сказала:

— Я так рада, що Бог зробив тебе моєю матусею

Я не була готова до подібного і перепитала: — Що?

На цей раз у неї вийшла ще більш незграбна фраза: «Я рада, що ти моя матуся від Бога».

Мої очі наповнилися сльозами. Потім моя крихітка почала молитися: «Господи, дякую тобі за те, що ти дав мені мою улюблену матусю. І спасибі тобі (цю фразу я не розібрала). Спасибі тобі за те, що вона завжди готує мені сніданки, і що ми будемо сьогодні робити гарбузовий бісквіт. Я сподіваюся, він у нас вийде».

Потім вона відкрила очі і продовжила малювати.

«Хто навчив тебе всього цього?», — почала розпитувати я, намагаючись перебороти грудку, що стала в горлі. Їй всього три рочки, і я поняття не мала, що в її маленькому сердечку вмістилося стільки подяки. Зазвичай наша дочка ніколи не хотіла молитися вголос, навіть коли ми заохочували її солодощами. Напрочуд, що її крихітне сердечко може вміщати в себе більше любові, ніж я могла собі уявити, а її думки охоплюють такі поняття, як Бог, любов і вдячність …

«Спасибі, Анна, — сказала я, посміхнувшись. — Я дуже-дуже рада, що Господь послав мені таку донечку». Я б обняла її, якби мої руки не були в фарбі, і між нами не було б такої великої відстані. Я вже подумала, що це кінець розмови, але дочка задала ще одне питання …

«Тобі довелося довго чекати мене, мамо?», — запитала Ганна. Я вже розповідала їй цю історію мільйон разів, але вона хотіла почути її знову. Я підійшла до неї трошки ближче:

«Так, люба моя. Я просила Бога про дитинку знову і знову, але він довго не давав її мені. А потім, коли ми з татом дізналися, що ти у мене в животику, ми були невимовно щасливі!»

«Ти знаєш, чому Бог так довго не давав тобі дитинку?» — запитала дівчинка.

«Ні, мила, я не знаю», — розгублено відповіла я.

«А я знаю, чому», — сказала дочка. «Тому що він робив мене».

Я подивилася в її глибокі блакитні очі, які здавалися зараз просто неземними; її кучеряве світле волосся пропускало крізь себе сонячне проміння. У той момент мені здалося, що їй тисяча років.

«Він робив мене» — цієї відповіді мені було цілком достатньо. Ну звичайно! У цьому було стільки сенсу! Дивлячись на неї в той момент, я зрозуміла, що ця дитина дуже довго спала у Бога на грудях, ніби небеса не хотіли відпускати її.

Я пишу це для всіх, хто вже дуже довго молиться про появу діточок. Я пишу це для тих, хто вже втратив надію коли-небудь завести дитину. Будь ласка, не впадайте у відчай, не гнівайтесь на Бога. Він чує ваші молитви. Просто поки що він створює вашу дитинку.

Я чесно не знаю, чи з’являться у вас діти при пологах або при усиновленні. Нікому не дано зрозуміти, як там на небесах все влаштовано, але, можливо, Бог так довго не дає вам малюка, тому що він творить справжній витвір мистецтва.

І одного разу, зовсім скоро, ваш малюк скаже вам: «Бог просто робив мене дуже довго». І це буде вашим щастям. Просто дочекайтеся його.

«Ти знаєш, чому Бог так довго не давав тобі дитинку?» — запитала дівчинка. «Ні, мила, я не знаю», — розгублено відповіла я. «А я знаю, чому», — сказала дочка