Тільки ледачий не обговорював те, що сталось у Рябоконів. І треба ж такому трапитись Кіно та й годі. Хто засуджував Максима Петровича, а хто його дружину. І всі цокали здивовано язиками. Треба ж таке, а яка родина гарна була

Тільки ледачий не обговорював те, що сталось у Рябоконів. І треба ж такому трапитись Кіно та й годі. Хто засуджував Максима Петровича, а хто його дружину. І всі цокали здивовано язиками. Треба ж таке, а яка родина гарна була.

Коли у дім без стуку зайшов незнайомець, Світлана лиш поглянувши на нього, зойкнула і прожогом кинулась з хати. Максим Петрович здивовано озирнувся і завмер здивований – перед ним стояла його абсолютна копія.

Незнайомець був, мов його власне відображення, але молодшим на років тридцять мав бороду і явно був священиком.

— Доброго дня, тату! – сказав просто.

Максим Петрович якось непевне посміхнувся і винувато мовив:

— Пробачте, отче! Та, я точно не можу бути Вашим татом.

Незнайомець без запрошення сів на стілець і протягнув якісь папірець.

— “Відмова від дитини”. – здивовано прочитав Максим.

Довго не міг зрозуміти сенсу написаного. А коли дійшло, що ж в нього в руках не заплакав – завив. Обійняв з усіх сил молодика. Притис до себе намагаючись от цієї миті зігріти і подарувати усе своє тепло, якого той не знав і не відчував. Коли нарешті зміг говорити, мовив:

— Я служив тоді. Нічогісінько не знав. Прости сину, – тримаючи таку ж, як і в нього вузлувату руку, – Їй тоді скільки ж було? Шістнадцять? Я нічого не знав, пробач, сину.

Сіли до столу. Дивились одне на одного і не могли повірити, що те все з ними. Все життя Отець Володимир мріяв про зустріч зі справжніми батьками. Навіть і не здогадувався Максим Володимирович, що проживши душа в душу з жінкою тридцять років, дізнається таку тяжку її таємницю.

— Я просто хочу мати родину, – смиренно сказав отець Володимир, – Нікого не засуджую, навіть більше – дякую матері. Адже не мав би усього того, що подарував Господь без її вчинку.

У Отця Володимира величезна родина. Прекрасна дружина троє своїх і п’ятеро прийомних діточок. Щасливі вони. Живуть у злагоді і у веселій метушні, яку можуть подарувати лишень дітки. А нещодавно знайшовся батько одного з їхніх вихованців. Виявилось, чоловік навіть не підозрював про існування сина. Саме сцена їх воз’єднання і воскресила в душі священика давню мрію – знайти своїх батьків.

Максим Петрович не зміг пробачити свою Світлану.

— Тридцять років вона мовчала. Щодня їла пила спала у м’якій постелі і жодним словом не промовилась про те, що маємо же й сина. Розумію, тоді коли те вчинила була геть дитиною. Мені дев’ятнадцять було я служив. Вона шістнадцятирічна дівчинка. Але… Тридцять років навіть не намагатись знайти свою дитину. Це ж дем її серце було, це ж яка у неї душа чорна. Ми виростили чотирьох доньок, а вона ніколи, ніколи навіть словом, навіть натяком. Я не знаю тепер, що то за людина. Не хочу її бачити.

Світлана просила вибачення і знайшла розуміння і в покинутого сина і в здивованих доньок, але не в чоловіка. Як не просив Отець Володимир, скільки б не розмовляв з батьком, той зі своєю дружиною навіть говорити не схотів. Переїхав у літню кухню старшої доньки, зробив там ремонт і живе.

Автор Анна К.

Передрук – заборонено.

Тільки ледачий не обговорював те, що сталось у Рябоконів. І треба ж такому трапитись Кіно та й годі. Хто засуджував Максима Петровича, а хто його дружину. І всі цокали здивовано язиками. Треба ж таке, а яка родина гарна була