Тридцать п’ять років ні слуху, ні духу, бовтався бозна де, собі на втіху, а тепер я повинен доглядати за тобою? Ти, кинув мене з мамою, ще вимагаєш аліменти?

Привіт, синку! – привітався з Сергієм старий. Він був одягнений в поношену куртку, штани з бульбашками на колінах, а на голові стара в’язана шапочка. Сергій відірвався від машини, яку старанно протирав ганчіркою. Підняв голову і з недовірою подивився на старого.

– Який я тобі синку, старий? Обізнався. Іди далі, милостиню не подав. Багато вас таких, на всіх не на даєшся.

– Так ти, не впізнав мене? – сказав старий, підсуваючи ближче, – поглянь уважніше.

– Так що на тебе дивитися, я не картина. Сказав, не знаю тебе.

– Так я ж, твій батько, – тремтячим голосом сказав старий, – а ти мій син, Сергій. Що зовсім-зовсім не пам’ятаєш мене?

– Який батько? Ти що, старий, блекоти об’ївся?

– Не віриш? Ось подивися мої документи. Там чорним по білому написано. Кулик Андрій Георгійович. І в паспорті записаний ти: син. Ось і твоя фотка, тобі тут один рік. Ну, впізнаєш?

Сергій уважно переглянув документи і пильніше придивився до обличчя старого. Але ж, мабуть, схожий. Насупився. Його поступово наповнювала глуха лють. Він згадав свою тридцяти п’яти річне життя. Ріс без батька.

Кинув їх, коли йому виповнилося рік. Мати, чи то любила батька так сильно, то чи махнула на себе, як жінку, змирилася з долею, і не пішла більше заміж, хоча до неї сваталися дуже непогані хлопці і мужики.

Присвятила всю себе синові. Жили бідно. Сергій ріс слабким, кривдникам не завжди міг дати відсіч. У хлоп’ячої середовищі, бездоглядність міг всякий образити, адже за ним не було сили, від якої можна було чекати відплати.

А найголовніше, що прикро, не було поруч сильного надійного плеча. Нехай він не був сильним, крутим, але одне його присутність наповнювало б його впевненістю, поруч батько, який не зрадить, навчить, як відрізнити добро від зла, як захищатися в цьому непростому житті.

Навчить бути мужиком. Всі ці гіркі думки промайнули в голові Сергія. Він повільно простягнув назад батькові.

– Ну, як визнав за батька-то, а, синку?

– Не було у мене батька, і ти не батько!

– Але, як же сину, ось же докази. Дивись, я зберігав всі рахунки на переслані аліментів. Так що, ти не можеш відмовитися від мене. Свій батьківський обов’язок я виконав сповна. А то, що з матір’ю твоєю у нас не склалося, це доля так розпорядилася. Нічого не поробиш.

– Судьба так розпорядилася, кажеш? А що ж ти нас покинув? Я адже ще зовсім, крихітний був. Коли йшов, невже серце, не йокнуло, а? Де ж ти був, мене ображали в дитинстві? Бездоглядністю обзивали, кожен міг мене образити. Скільки я сліз пролив від безсилля, що не можу дати відсіч. Як я молився, щоб ти повернувся. Плакав, кликав тебе в темряві кімнати. Мати, бідна, клала до синців холодний змочений рушник, я мовчки лежав і терпів. Хотіла в міліцію звернутися, та я не дозволяв. Від цього ще гірше було б. Де ти був, коли я ставав мужиком? Відучився без тебе, роботу знайшов. Весілля без тебе зіграв. Що ти моєму житті дав… нічого! І після цього йти до мене?

– Так, прийшов, – незворушно відповів батько, – більше йти нема куди. Я старий і слабкий. Пенсія є. Сам самотній. Але в будинок для людей похилого віку не хочу. І навіщо я піду туди, коли у мене син. Такі ось справи Сергій, квартирка однокімнатна є, але я хворий і вся пенсія йде на ліки. Мені потрібні додаткові кошти, інакше не виживу. Якщо не віриш, ось довідка від лікаря.

– Тридцать п’ять років ні слуху, ні духу, бовтався бозна де, собі на втіху, а тепер я повинен доглядати за тобою? Ти, кинув мене з мамою, ще вимагаєш аліменти?

– Ну, не ти конкретно, але можна домовитися, яку суму ти зможеш мені виплачувати без шкоди твоїй родині?

– Так тобі ні копійки не дам, – розлютився Сергій, – жив в стороні, зроби так, щоб про тебе ще тридцять п’ять років не чув.

– Стільки НЕ проживу. Так значить, відмовляєшся виплачувати аліменти?

– Я сказав, ти чув, – твердо відповів Сергій.

– Ну, гаразд, – з прихованою злістю сказав батько, укладаючи папірці в папку, що показував Сергію.

– Ти мені погрожуєш? – насупився Сергій.

– Так що ти, ні, звичайно, – заспокійливо проспівав батько, – до побачення!

– Краще сказати – прощай! – похмуро відповів Сергій.

– Та ні, до побачення, ми ще побачимося, – сказав батько і тихо крокуючи, зник за рогом будинку.

Сергій же сердито хлюпнув води на капот машини і почав люто протирати його ганчіркою. Пройшов місяць. Сергій отримав повістку в суд. Він здивувався, але пішов. А там… батько виступає в ролі позивача, вимагаючи аліменти з сина для підтримки і лікування здоров’я.

А то, що він не нехтував батьківськими обов’язками, як доказ пред’явив купу рахунків про перекази грошей на адресу колишньої сім’ї.

У нього все було розписано в точності. Від першого місяця, до останнього. Не дивлячись на протести адвоката відповідача, суд ухвалив утримувати певний відсоток з доходів Сергія.

Він, як на біду, хороші гроші заробляв, так що, його батько не залишився, в накладі. Сергій йшов після суду і нарікав, у нього ніяк в голові не вкладалося. Чому він повинен платити аліменти батькові, який зрадив його?

Тридцать п’ять років ні слуху, ні духу, бовтався бозна де, собі на втіху, а тепер я повинен доглядати за тобою? Ти, кинув мене з мамою, ще вимагаєш аліменти?