У Степана немов пелена злетіла з очей. Він побачив на місці сина маленького себе. Тоді, коли йому припадало від відчима. Він підповз до дружини і сина і обійняв їх. А потім заплакав –

У Стьопки був дуже запальний характер. З дитинства він задирав навколишніх пацанів, і не боявся навіть тих, хто був на голову вище за нього. Звичайно, за це його поважали у дворі. Але дорослі, незадоволені поведінкою хлопчиська, весь час докоряли його матері про неналежне його вихованні. А коли їй було його виховувати?

Жінка весь час заглядала до чарки. Їх з вітчимом Стьопка тверезими майже не бачив. Він швидко навчився варити сам з того, що було вдома. А коли нічого не було, то крав. Задоволення йому це не приносило, але їсти хотілося. Мати, коли набиралася, була добра і м’яка, от як кисіль. А ось вітчим частенько махав кулаком перед обличчям пасинка. Домахался. Одного разу хлопець потрапив до лікарні. Вітчима закрили, матір позбавили батьківських прав, а хлопця відправили в дитбудинок.

В дитбудинку він вижив. Мабуть, допоміг характер, який став ще твердішим. Вивчився і став людиною. Доробився до майстра цеху, одружився. Все стало, як у людей. Але характер у Стьопки нікуди не подівся. У перші роки подружнього життя він ще якось стримував себе, але коли увага дружини переключилася на народженого сина, став постійно обурюватися.

То обід недосіл, то дивиться дружина не так, то мовчить і з ним не розмовляє. За цими всіма своїми щоденними причіпками Степан не помічав, що син росте нервовим і заляканим. Хлопчик рідко коли посміхався і постійно закривав вуха, коли батько кричав на матір.

Одного разу Степан прийшов додому нетверезим. Чи то на роботі щось трапилося, то чи через щось інше, але він почав докопуватися до дружини. У неї на той момент боліла голова. Вона з останніх сил сказала про це чоловікові. Степан аж трусився від злості – він підняв руку на дружину і хотів це зробити знову. Раптом йому під ноги кинувся син. Він маленькими кулачками застукав по животу батька і відчайдушно закричав: “Тато, не чіпай маму! Поверни нам нашого тата, хорошого”.

У Степана немов пелена злетіла з очей. Він побачив на місці сина маленького себе. Тоді, коли йому діставалося від вітчим. Згадав свій безвихідь. Від того почуття його очі застили сльози і він хитнувся, сів на підлогу. Син притиснувся до матері. На Степана накотило почуття пекучого сорому і усвідомлення, що життя близьких він робить схожим на своє в дитинстві.

Він підповз до дружини і сина і обійняв їх. А потім заплакав. Ридма. І здавалося, що разом зі сльозами з нього виходить той колишній Він, який не давав спокою сім’ї. На наступний день чоловік пішов до лікарів, де виписали заспокійливі. Але перш за все він мав допомогти собі сам. Емоції контролювати, перш ніж щось сказати, подумати.

Але найбільшим фактором для зміни себе були його близькі. Ті, яких через характер він ледь не втратив.

У Степана немов пелена злетіла з очей. Він побачив на місці сина маленького себе. Тоді, коли йому припадало від відчима. Він підповз до дружини і сина і обійняв їх. А потім заплакав –