В суботу мало бути свaтання, а в понеділок покликав Андрій Оксану на розмову, і дoвго не пояснюючи, огoлосив: -Вiд мeне чeкає дuтину iнша дiвчина, ще зoвсім юнa. Прoбач, Оксано, то пeвно дoля у тебе тaка. Ти дaш собі рaду в жuтті, а вoна без мeне прoпаде. А через 15 років вони знову зустрілися

14

В суботу мало бути свaтання, а в понеділок покликав Андрій Оксану на розмову, і дoвго не пояснюючи, огoлосив: -Вiд мeне чeкає дuтину iнша дiвчина, ще зoвсім юнa. Прoбач, Оксано, то пeвно дoля у тебе тaка. Ти дaш собі рaду в жuтті, а вoна без мeне прoпаде. А через 15 років вони знову зустрілися.

Оксана йшла вулицею міста, на дворі світило сонечко, уже прийшла справжня весна. Та чомусь радості в душі не було, бо для Оксани це була 41 весна.

Йшла і думала, що її вільність і так звана свобода уже давно замyчили її настільки, що вона ладна вже за першого зустрічного заміж вискочити.

Оксана крокувала на зустріч з університетською подругою, з якою давно не бачилась. Після закінчення університету Світлана вдало вийшла заміж, троє дітей, успішний чоловік і щаслива сім’я.

Оксана ж поїхала з міста давно до столиці, теж збудувала непогану кар’єру, та особисте щастя чомусь не приходило.

В кав’ярню вона прийшла швидше і очам не повірила – за сусіднім столиком з товаришем сидів він, Андрій, той кого всі навколо звинувачують, що він «полaмав» життя Оксані.

З Андрієм Оксана познайомилася ще будучи студенткою. Андрій був внуком бабусі Насті, сусідки Оксани, старшим від Оксани майже на 8 років.

То було таке кохання, яке приходить раз у житті. Для Оксани, бо Андрій хоч і клявся у вічному коханні, і старостів уже мав присилати, та зрадив.

В суботу мало ж бути сватання, а в понеділок покликав Андрій Оксану на розмову, і довго не пояснюючи, оголосив:
-Від мене чекає дитину інша дівчина, ще зовсім юна. Пробач, Оксано, то певно доля у тебе така. Ти даш собі раду в житті, я впевнений, а вона без мене пропаде.

Оксана вперше зрозуміла як це, коли земля йде з-під ніг. Як сказати друзям, а головне, батькам. Він же щойно її кинув.

Пройшло 15 років. Оксана так і не вийшла заміж, поїхала підкорювати столицю. Про минуле воліла не думати, просто жила.

-Оксано, заміж виходь, – благала мама. –Я внуків хочу. Не зводь себе, залиши минуле в минулому.

Вона б і рада залишити, і майже залишила, та доля чомусь не підкидала їй вдалого варіанту.

І ось вона в рідному місті зустріла його, Андрія, через 15 років.

-Як життя, Оксано? Ти зовсім не змінилася, швидше навпаки, ще красивішою стала. А у мене вже майже дорослий син, я ним дуже пишаюся.

Оксана мовчки слухала, від несподіваної зустрічі їй ніби мову втнуло. Не могла нічого сказати окрім:

-У мене теж все добре, я тут з подругою маю зустрітися, ти ж її пам’ятаєш, Світлана?

-Звісно, що так.

Вони мило посміхнулися один одному, та на душі Оксани завертілася така буря емоцій непрожитого життя, що словами не передати.

Андрій з товаришем вийшли з кафе, а Оксана залишилася чекати на Світлану. Та, спізнившись трохи, вибачилася, мовляв, троє дітей, сама розумієш. Весь вечір вони проговорили про життя, про те, як воно могло б скластися і чому так сталося.

А зранку до Оксани зателефонував невідомий номер, представився:

-Я – Андрій, бізнес-партнер вашого товариша Андрія, ми вчора бачились в кафе. -Вибачте, Оксано, та наша вчорашня зустріч не дає мені спокою. Я теж довго шукав, але нічого не знайшов. Андрій розповів мені дещо про вас. Знаєте, я гадаю, що він багато втpатив, відпустивши таку жінку.

Тому я сьогодні запрошую вас в те саме кафе. Думаю, Оксано, що це – доля.

Олеся Біла


Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!