Я, коли одружила сина, сподівалася, що стану матір’ю його обраниці. Адже є ж щасливі свекрухи… Чим я гірше?

4

Я, коли одружила сина, сподівалася, що стану матір’ю його обраниці. Адже є ж щасливі свекрухи, яких мало не з дня весілля невістки «мамою» звуть. Чим я гірше?

Живемо ми в двокімнатній квартирі, собі девятиметровку залишила, молодим велику кімнату віддала. Джерело

Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги красивий килим поклала, меблі кращі поставила – живіть!

Місяць живемо, інший, придивляюся я до невістки і душею в’яну: синок – синок, і де ж ти таку Рухлю відкопав ?! Такий видатний, розумний, невже путнього не міг собі знайти?

Мало того, що без приданого, так хоч би красива була, а то – маленька, кругленька, обличчя біле, як у фарфорової ляльки, а на ньому одні очиська. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Так у мене в її віці все від рук відлітало! Чоловіка проводить на роботу і піде в свою кімнату. Ні, щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком.

Стану піднімати

– «Мені погано», – каже. Вaгiтна вона, ну і що? »Вaгiтність – не хвоpоба», – кажу, а вона: «У мене тoксuкоз.» Ось вона, нинішня молодь! Слів модерних нахапалися, щоб ними лінь свою прикрити. Раніше ми і слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!

Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, приберися, килими пропилесось, а до вечері курку засмажимо, я купила. «Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергійкo просив мене салат« Олів’є »зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа працюючому чоловікові ?! Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – на честь чого?! Значить материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю плюгавку просить готувати. Ну добре! Проковтнула я образу. Курку все ж посмажила і демонстративно одна її з’їла!

Якось раз заходжу до них, дивлюся: сумка велика, битком набита. Відкрила її – бiлuзна: постіль, скатертини, рушники…

– Іра! Що це таке?! – питаю з жaхом в голосі.

– Ми завтра з Сергієм в пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.

Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – в пральню, бiлuзнy прати ?! І потім – не чоловіча це справа!

-A  Ну швидко витрушуй сумку! Ось пральна машинка у ванній є. Замочи бiлuзнy, а потім пери. На лоджії висохне! Бач, що удумала!

– Це не я удумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек бoлить…

– А як же ти думала? Заміж вийшла, тільки щоб з чоловіком перекидатися? Заміжжя – це перш за все праця! Думаєш, наpoджувати – легко? Або дітей ростити – легко? Давай-но, мила потихеньку!

Змусила її бiлuзну перепрати, правда, допомогла трохи…

Син на наступний день мені догану зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила ?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж, дурника, пошкодувала. Образилася я, тиждень до них в кімнату не заходила, а тут входжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!

– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.

– Ми їх зняли … Вибачте .. Без них легше дихається…

– Мало повітря – вікно відкрийте. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок НЕ килими створюють…

Ти ба – віршами заговорила! Понахапують з телевізора! Я ці килими з таким трудом наживала, для них же намагалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхнула до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А недавно дуже вже довго невістка з їх кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там притихла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.

– Чого пишеш щось? Піди, школу давно закінчила!

– Лист мамі.

– Це справа потрібна, мати забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже як пити дати про мене та про сина мова веде. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «… так, свекруха моя – непроста людина …» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися-то? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо коли зауваження зробила, так на те я і мати, щоб дітей наставляти, вчити уму-розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.

Сваху свою, мати Ірини, я тільки на весіллі бачила: дрібненькая така, ладна, інтелігентна – дітей музиці вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється? Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати? Що ми – нелюди?

Лист цей не виходив у мене з голови. У тихому болоті, кажуть, чoрти водяться. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своєй матері пише! Бач, як зніяковіла-то, коли її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду світу між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в мене.

Третього дня чую через двері голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Входжу. Сидить у кріслі і казку про ріпку вголос читає – з виразом! Книжка в правій руці, а лівою обережненько живіт свій погладжує.

– Ти кому це казку читаєш?

– Йому, – вона ласкаво посміхнулася і ніжно погладила живіт.

– З розуму з’їхала з глузду? Що він розуміє щось?

Невістка навіть зашарілася від образи:

– Як же – ні ?! Ось він, штовхається, перевертається! Він … все відчуває, … переживає, коли мені погано! Він все сприймає! Чим небезпечні стреси для вaгiтних? Тим, що плід реагує на них сильніше матері, на ньому все відбuвається! Про здоров’я і розвиток дитини потрібно піклуватися ще до його наpoдження.

Ось так мовчун! Цілу лекцію мені прочитала. Ми нічого цього не знали, без науки виношували, наpoджували і, слава Богу, людей виростили.

– Ти, ніж дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся.

– Добре, – не стала заперечувати невістка.

Деньок видався теплий, сонячний, копати легко і весело. На дачі завжди настрій хороший – прилив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем ​​впораємося. Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки сипем. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм з малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я засичала, щоб вона не чула:

– Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – Десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене наpoдила. І нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше наpoджувати буде!

Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його люб’язна сиділа поруч на лавочці і мовчки милувалася спритними і сильними рухами свого чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула трохи землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, ледь не перерізавши миша. Вона, очманіла від страху, вискочила і помчала по пухкій землі. Панічно рятуючись втечею, миша втрачала якісь маленькі рожеві грудочки.

– Що це?! Мамочка, що це ?! – скрикнула, зблідла, Іра.

Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькі, сліпі, недонoшені… Ними був усіяний весь шлях тікаючої матері. Мишенята безпорадно ворушилися, зіщулюються, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

Іра якимись уповільненими рухами збирала їх в долоню, потім вимовила тремтячими губами:

– Мамочко … Вона була вaгiтна …

Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я! Це мене так назвала невістка – вперше! Я, ще не прийшла до тями від виду розкиданих по землі голеньких мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але … не встигла. Іра, притискаючи до гpyдей мишенят, осідала, завалюючись на бік.

Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити непритомною.

– Мама! Що з нею ?! Вона наpoджує ?! – закричав Сергій.

– Ні, синку! У неї дуже чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.

Син обережно взяв на руки дружину і відніс в будинок. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала її до чола і скронь невістки і тривожно придивлялася до неї. Го-о-спо-ди! Яка ж вона тендітна! Обличчя ніжне, як цигарковий папір… долоньки – дитячі … і сама, як дитя … Як вона винесе пoлoги? Плід, кажуть лікарі, великий… »Я уявила собі скоцюрблену в її утробі дитину. Сьомий місяць – вже чоловічок! Онук мій рідний! Піди, тобі зараз теж погано? Що ж робити? Я обережно плескала невістку по щоках: Сергій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, як на Господа Бога.

– Це від стресу, – пояснила я синові. Вaгiтних потрібно особливо оберігати від стpесів – від них діти cтрaждають. Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона у нас…

Син здивовано глянув на мене, ніби побачив уперше.

Раптом прийшла страшна думка: пережите хвилювання може викликати передчасні пoлoги! Все похололо всередині – розкидані по землі мишенята все ще стояли перед очима.

– Синку, заводь машину! – Заволала я. – Їдемо в лікарню!

Іра прийшла до пам’яті.

– Не треба в лікарню. Все гаразд. Вибачте, я здається, налякала вас.

– Ще й як налякала! Все ж краще поїхати, перевіритися, хіба мало що!

Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:

– З малюком, здається, все в порядку. А нам… треба ж картоплю копати …

– Так гори вона синім полум’ям, ця картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоні невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. Щось піднімалося в моїй душі гаряче, пекуче до болю…

Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. У лікарні сказали, що постежать її кілька днів і, якщо все добре – випишуть.

Приїхали ми з сином додому. Він півночі куpив, не спав, а я Бога молила, щоб все обійшлося благополучно.

Вранці Сергій рано-вранці в лікарню поїхав, а я вдома по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю ловлення якесь, ніби як чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її-то і не вистачає, Мовчунки моєї! Пусто без неї в квартирі.

Син повернувся додому повеселілий, каже, через пару днів випишуть Іру, все у неї добре. І слава Богу!

Вирішила я до повернення невістки прибратися, як слід. Півдня провозилася, чистила-виблискуючи, а потім, думаю, дай-но у них приберу – пил витру, та килим на підлозі почищу. Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресовано. Той самий лист, через який я кілька ночей не спала! Палило воно мені руки, знала – недобре листи чужі читати, але … не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися правду.

Лист виявився дуже довгий, але почерк рівний, розбірливий – легко читалося:

«Дорога моя, кохана матуся! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч з тобою, задушевна розмова, ковток свіжого повітря…!

Скажіть будь ласка! Чим же наше повітря їй погане!

«Мила моя, дякую за мудрі поради, завдяки їм, мені вдається вирішувати найскладніші сімейні проблеми…»

Бачиш, як виходить: мамині поради допомагають жити, а свекрухи, виходить, – заважають…

«Ти хвилюєшся про моє самопочуття, повір, воно – відмінне. Як страшний сон, залишилися позаду перші чотири місяці тoксuкозу, а зараз – все добре. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – весь в тебе! і казки любить слухати…

Ну, це… навіть не знаю, як назвати. Химерує дівка! Ага! Ось про сина:

«Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамо, чоловік у мене чудовий! Ласкавий, турботливий»

Тут ти, дівонько, права. Щасливий квиток витягла.

«… Сергій хоче бути присутнім при пoлoгах, а я не проти. Жінки в консультації кажуть, якщо чоловік побачить твої мyки, більше любити буде. Та вже куди більше! Справа не в цьому, просто, коли він поруч, і я сильна.»

Людоньки! Що придумали! Пoлoги – це ж таїнство! Хіба можна в це чоловіків допускати! Сором який! Треба з Сергієм поговорити!

«… У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли ти питаєш про мої взаємини зі свекрухою…»

Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало страшно. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!

Я тремтячими пальцями запхнула лист в конверт і сховала його під книжку.

Включивши пилосос, люто водила щіткою по килиму, але лист тягнув мене, мучив. Закінчивши роботу, довго сиділа в кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко встала, взяла лист і стала читати далі:

«Так, свекруха моя – непроста людина. Вона відноситься до типу людей, з якими потрібно пуд солі з’їсти, щоб дізнатися їх сутність. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею півроку пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя на плаху покладе за цю людину.

Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення життя, в чомусь нам незрозуміле, застаріле, але … справедливе.

Так, вона грубувата, але добра і щира у всьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірний і надійний чоловік. Мамочка, ти мене, звичайно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Правда, поки не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час все розставить по своїх місцях, я впевнена. І, щоб назавжди закрити хвилюючу тебі тему, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові і поваги вже за те, що наpoдила і виховала найпрекраснішого на Землі чоловіка – мого чоловіка».

Все це я прочитала залпом, навіть задихнулася. Це треба ж, як вона мене по кісточках розклала! Я сама про себе того не знала…

Слова невістки пестили серце, але викликали в душі незрозумілу тривогу, навіть… біль.

– Дитинко моя, … мила … А ти, стара курка, вчити її життя зібралася … Прости мене за ангельське терпіння твоє …

Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя і питала, а що хорошого в ньому було? І знаєте, що відкрилося? Все-все найкраще і найважче, що в житті було – з сином пов’язано. Без нього – і згадувати нічого. Виходить, в дітях наша найбільша радість і найбільший біль. Вони-то, діти, виявляється, розумніші за нас, тому що вглиб і вдалину дивляться, а ми – все назад озираємося, та все на свій аршин міряємо. Де вже зрозуміти один одного!

Через два дні на третій – молоді приїхали. Сергій жвавий, радістю світиться, а Іра мовчить, посміхається так ходить по квартирі і все розглядає.

– Ай, втратила що, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас із Сергієм поглядом, від якого пень зацвіте, і каже:

– Скучила, … – а потім пустотливо так: – мама, ми з Сергієм торт купили, поп’ємо чайку?

Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих ось щасливих хвилин я, напевно, своє життя прожила.

Дочекалася я, поки Сергій з кухні вийшов, сіла поруч з невісткою і сказала:

– Прости, дочко, але лист твоїй мамі я … того … і відправила …

– Я не встигла … спасибі! – вона розуміюче посміхнулася.

– Це тобі спасибі … за науку, – а про себе подумала: і мишці – теж.


Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!