– Я не прийму невістку таку, – його матір була категоричною. На них задивлялися перехожі. Хтось – із захопленням. Дехто – з заздрістю. А хтось – із жалем. Шкодували, зазвичай, його. Він котив візок, до якого була прикута кохана

Вона сиділа прикута до візка. Вродлива. З розпущеним волоссям, в яке вплелися зрадливі ниточки ранньої сивини. У довгій білій сукні, окаймованій вишивкою. З букетом біло-рожевих троянд. А поруч – він. Високий, мужній, гарний. На них задивлялися перехожі. Хтось – із захопленням. Дехто – з заздрістю. А хтось – із жалем. Шкодували, зазвичай, його.

– Що ви знаєте, люди! – безмовно кричала Ангеліна, ловлячи співчутливі погляди.

Дем’ян не звертав уваги на перехожих. Він неквапом котив візок зі своєю Долею міськими вулицями.

Ангеліна щойно стала його дружиною. Розписалися тихо, без гостей. Свідками були Ангелінина подруга Аня і Дем’яновий товариш Славко. Ні його, ні її батьки не прийшли привітати. Лише Ангелінина бабуся молилася за них у невеличкій церкві, нещодавно зведеній неподалік будинку. Вона приготувала кімнату для внучки та її обранця. Тут вони житимуть. Вони їй потрібні. А більше, здається, нікому…

… – Думаєш, Дем’ян кохає тебе? Ти потрібна йому така? – запитувала її матір. – У благородство вирішив побавитися, а потім буде бігати до чужих, дівчат і молодиць. А то й зовсім втече до здорової жінки.

– Якби Ангеліна мала глузд, то відмовилася б виходити за тебе заміж, – дорікала його матір. – Вона думає, що за наш рахунок лікуватися буде? І ще… якби це ти був винен в аварії… Той, хто її вчинив, відвернувся від Ангеліни цього ж дня. А ти її підібрав…

…Весілля Артема й Ангеліни мало бути через день. Перед цим хлопець запропонував нареченій поїхати в сусіднє місто – там мав справи. Не хотіла. Передчуття якесь мала. Та й зробити дещо треба було. Артем наполягав…

Він любив швидкість. Навіть на вкритими ямами дорогах газував. Хвалився, що навчився їх віртуозно оминати. Цього дня у них влетіло зустрічне авто. Артем відбувся кількома синяками і вивихом руки. В Ангеліни все було кепсько.

Коли вона непритомна потрапила до лікарні, Артем вирішив їхню долю.

– Весілля не буде! – сказав тоном, в якому не було ні жалю, ні співчуття.

– Це ж ти в усьому винен! – зірвалася на крик Ангелінина матір.

– Не я, а дороги розбиті винні. Ями оминав.

Артемові батьки справу «зам’яли».

Він жодного разу не провідав Ангеліну. А навіщо? Наречена – вже колишня.

…Дівчина довго пробула в лікарні.

Ангеліна гарно в’язала. У лікарні, щоб відганяти сумні думки, взялася за плетиво. В’язала мініатюрні дитячі капчики. З голубими та рожевими зав’язочками.

– Для кого вони? – запитували сусідки в палаті.

– Для ангелів.

Жінки переглянулися. Мовляв, не все гаразд із головою в дівчини. Таке пережила…

Аня працювала в сиротинці. Майже щодня навідувала подругу. Ангеліна віддавала їй капчики – для маленьких хлопчиків і дівчаток, від яких відмовилися рідні.

– Колись твоя праця винагородиться, – сказала Ангеліні нова сусідка по палаті Уляна.

– Яка то праця?! Так, щоб менше думати.

Уляні було під сімдесят. Але трималася чіпко. Ногу пошкодила, коли з драбини впала.

– Гарно в тебе виходить. Ще й своїм дітям зв’яжеш такі. І ноги до тебе повернуться.

В Ангеліни заблистіли сльози.

– Не плач, знаю, що кажу. Уляна ще нікому не збрехала. Колись згадаєш мене.

– А ви часом не?..

Уляна засміялася…

…Вдома Ангеліні було ще гірше, як у лікарні. Цілі дні сама. Батьки на роботі. Бабуся приходила, коли матері не було. Не любила Катерина невістки за гострий язик та заздрощі. А внучка зовсім інша. Тому й хилилася до Ангеліни. Та й Люба, невістка, до свекрухи холодно ставилася. Не хоче Катерина своїм добром ділитися. Спадщину від старшого брата із-за кордону отримала. І нікому нічого не дала.

Частенько до Ангеліни забігала Аня.

– Могли б погуляти, – сказала, – але годі візку раду дати, хоча й третій поверх. А ліфт знову не працює.

…Дем’ян перед великими святами привозив гостинці найменшим і найстаршим: до сиротинця і в будинок престарілих. Його невеличка, проте успішна фірма, займалася благодійністю. Аня якраз вийшла за ворота, коли Дем’ян виїжджав із сиротинця.

– Ганно Павлівно, можу вас підвезти, якщо бажаєте.

– Буду вдячна. Мені до подруги треба.

Дорогою розповіла Ангелінину історію. Поскаржилася, що не може погуляти з подругою – не пристосована реальність для таких людей.

– Я вам допоможу.

Ангеліна здивувалася візиту незнайомця. Знітилася. Аня не попередила. А він, високий, дужий, ніжно взяв Ангеліну на руки і зніс додолу, посадив на лавку. Після цього приніс візок.

– Ганно Павлівно, зателефонуйте, коли збиратиметесь додому. Моя допомога знадобиться знову.

Коли Дем’ян сів у автівку, Ангеліна мовила:

– Аню, а він класний. І, здається, добряк. Не втрачай шансу. Тепер таких рідко зустрінеш. Йому, мабуть, під тридцять. Такі чоловіки вже знають, чого хочуть в житті та від життя.

Аня зателефонувала Дем’янові. Приїхав. Допоміг Ангеліні потрапити додому. Вона запропонувала каву або чай. Подруга відмовилася, бо поспішала. А Дем’ян погодився.

Побачив мініатюрні в’язані капчики. Ангеліна перехопила його погляд. Пояснила:

– Ви маленьким ангеликам купуєте гостинці, а я ось… своїми руками…

– То ви також меценатка? – пожартував.

Обмінялися номерами телефонів. Ангеліна дзвонити не наважувалася. А він часто набирав її номер. Незчулася, як стала чекати його дзвінків. Хоча й розуміла: не варто звикати до Дем’яна, щоб знову не було боляче. Її млоїла, пекла Артемова зрада. І ноги… Кому вона така потрібна? Ще й матір почала кепкувати з «благородного» залицяльника.

Бабуся сердилася, коли внучка впадала у відчай:

– Відпусти минуле, бо воно точить тебе, як хробак яблуко. І не відганяй цього молодого чоловіка. Він не схожий на пройдисвіта. Приходить в гості, от і добре. Залицяється – ще краще.

– Ми лише друзі, бабусю. Гарні друзі.

…Минув рік із дня їхнього першого знайомства. З нагоди цього Дем’ян виглядав святково. І надто загадково зирили личка розкішних біло-рожевих троянд.

– Я кохаю тебе, Ангеліно. І хочу бути поруч з тобою, – сказав, вклякнувши на коліно. Відкрив пуделочко з симпатичним перстеником.

Їй перехопило подих. Затремтіли уста.

– Я ж…

– Ти у мене найкраща…

І для його, і для її батьків звістка стала громом з ясного неба.

– Я не прийму невістку таку, – Дем’янова матір була категоричною.

– У нашій двокімнатці нема місця для зятя, – мовила Ангелінина мати.

Дем’ян зібрав свої речі й залишив просторий батьківський будинок. На деякий час оселився у Славка.

Катерина – єдина з двох родин підтримала Ангеліну та Дем’яна. І поки у молодят з’явиться власне житло, запросила пожити в себе…

…Усе було готове для поїздки в закордонну клініку. Свій спадок Катерина заповіла внучці. І частина грошей піде на операцію. А Люба не тямилася від злості, що свекруха не дала їй навіть цента. Пиляла чоловіка. Той мовчав. Відчував вину, що також не підтримав доньку.

…Операція. Реабілітація. Квартира у новобудові… Картинки Ангеліниного життя змінювалися й змінювалися… Перший несміливий крок, другий, третій… Як казала колись сусідка по палаті Уляна, – ноги повернулися. На жаль, лікарі не давали надії, що Ангеліна зможе народити дитинку.

– Я не раз чула, що після всиновлення дітей жінки народжували, – завела розмову з чоловіком Ангеліна. – Може, це дар Божий, вдячність Небес. Чому й нам не спробувати?..

…Ангеліна складала в торбинку мініатюрні шапочки, светрики. І в’язані капчики з голубенькими та рожевими зав’язками. Сьогодні вони з Дем’яном серед залишених наодинці зі світом діток шукатимуть свого ангелика. Може, це буде хлопчик. А, може, дівчинка. Серце підкаже та очі маленького ангелятка.

Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерел

– Я не прийму невістку таку, – його матір була категоричною. На них задивлялися перехожі. Хтось – із захопленням. Дехто – з заздрістю. А хтось – із жалем. Шкодували, зазвичай, його. Він котив візок, до якого була прикута кохана